Війна рідко залишає місце для справедливості — вона оголює страхи і змушує уряди діяти на межі закону. Саме так виникли практики, неприйнятні для мирного часу: людей оголошували «ворожими іноземцями» не за вчинки, а за походженням, позбавляючи волі без суду.
Під час Першої світової війни Канада також вдалася до інтернування. У Монреалі не було масштабних концентраційних таборів, проте функціонував пункт приймання та реєстрації — місце, де затриманих готували до подальшого етапування. Що це означало для тисяч людей і як працювала ця система — дізнавайтеся на montrealyes.com.
Як Канада вступила в Першу світову війну
Першу світову війну часто зводять до одного пострілу — вбивства Франца Фердинанда в Сараєві 28 червня 1914 року. Але правда була очевиднішою і жорсткішою: Європа давно була готова вибухнути. Союзи, образи, перегони озброєнь — усе це лише чекало приводу. І він знайшовся.
Далі події покотилися майже без пауз. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Російська імперія стала на її бік. Німеччина — на бік Австро-Угорщини. Франція втягнулася слідом. Коли німецькі війська зайшли в нейтральну Бельгію, Велика Британія вже не могла залишатися осторонь. 4 серпня 1914 року Георг V оголосив війну Німеччині — і разом із цим у війну автоматично увійшла й Канада.
Тут важливий момент: Канада тоді не приймала таких рішень самостійно. Вона була частиною Британської імперії, і зовнішня політика вирішувалася в Лондоні. Але наслідки — мобілізація, страх, підозра — були цілком канадські. Уряд очолював Роберт Борден, і вже в перші тижні стало зрозуміло: країна переходить у режим воєнного часу не лише на фронті, а й усередині країни.
22 серпня 1914 року ухвалюють War Measures Act. Формально — для безпеки. По суті — документ, який давав уряду майже необмежені повноваження: контролювати інформацію, пересування, економіку і, що найважливіше, затримувати людей без суду. У мирний час це виглядало б як відверте порушення прав. У воєнний — стало нормою.
Саме тоді з’являється і формулювання, яке сьогодні звучить зловісно прямо — «ворожі іноземці». Людей почали оцінювати не за вчинками, а за походженням. І це рішення швидко перестало бути теоретичним: воно вилилося в реальні арешти, обмеження і систему інтернування, що розрослася по всій країні.
Як працювала система інтернування в Монреалі
На папері War Measures Act виглядав як набір повноважень. У Монреалі він швидко перетворився на практику — чітку, холодну й доволі ефективну. Виконанням займалися федеральні структури: поліція, імміграційні служби, військові патрулі. Місто, як великий порт і транспортний вузол, стало зручним місцем для контролю — тут було легко знаходити, перевіряти й затримувати людей.
Під визначення «ворожих іноземців» насамперед потрапляли вихідці з держав, що воювали проти Британської імперії — передусім Австро-Угорщини та Німеччини. І це важливий нюанс: мова йшла не лише про громадян цих країн, а і про тих, хто народився на їхніх територіях. Серед них було багато українців, які формально вважалися підданими Австро-Угорщини, хоча не мали жодного стосунку до політики чи війни. Для системи це не мало значення.
Ключовою точкою в Монреалі став так званий Immigration Hall — будівля на вулиці Saint-Antoine, яка в мирний час приймала новоприбулих. З початком війни її перепрофілювали, перетворивши на пункт приймання та реєстрації інтернованих. Саме сюди звозили затриманих — інколи після перевірок, інколи просто за підозрою або після доносу.
Далі все відбувалося за відпрацьованою процедурою. Людей реєстрували, перевіряли документи, допитували, заносили до списків. Частину могли відпустити під нагляд — із зобов’язанням регулярно відмічатися. Інших залишали під вартою, очікуючи рішення. А значну частину готували до етапування — відправлення у віддалені табори, де інтернування ставало вже довготривалим.
Умови в цьому пункті не були табірними в класичному розумінні, але й далекими від нормальних. Переповнені приміщення, невизначеність, відсутність чітких строків — люди часто не знали, що з ними буде далі. Найгірше було, навіть не саме утримання, а повна відсутність контролю над власною долею.
Так Монреаль став не місцем утримання, а початком маршруту. Саме тут система робила перший крок: перетворювала звичайних мешканців на «інтернованих» — категорію, з якої вже майже не було швидкого виходу.
Українці — жертви імперії
Особливо показовою в цій історії є доля українців. На початку XX століття до Канади масово приїжджали вихідці з територій Австро-Угорської імперії — їх запрошували як робочу силу, обіцяючи землю і можливості. Але з початком війни ті самі люди раптово опинилися по інший бік системи — уже не як колоністи, а як «ворожі іноземці».
Цифри тут говорять самі за себе. З понад 8,5 тисяч інтернованих у Канаді значну частину становили українці. Ще близько 80 тисяч змусили регулярно реєструватися в поліції, фактично поставивши під постійний нагляд. І важливо — більшість із них були цивільними, людьми без жодного стосунку до війни.
Монреаль у цій системі відігравав роль першого фільтра. Саме через такі пункти приймання проходили затримані: їх реєстрували, перевіряли, а далі — розподіляли мережею таборів, розкиданих по всій країні. Зокрема в Онтаріо — Петавава та Капускасінг, у Квебеку — Спіріт-Лейк, а також на заході Канади. Там інтернованих залучали до робіт у національних парках і віддалених районах.
До прикладу, відомо, що в Альберті інтерновані українці брали участь у будівництві інфраструктури на території національного парку Banff.
У таборах інтернованих активно використовували як робочу силу. Найчастіше це була важка фізична праця: лісозаготівля, будівництво доріг і інфраструктури у віддалених регіонах, зокрема в Онтаріо та Альберті. Частину робіт виконували прямо в таборах — від господарських обов’язків до будівництва бараків. Фактично система інтернування частково перетворювалася на мережу примусової праці, покликану утримувати саму себе.
Загалом таких таборів було двадцять чотири. Там інтернування ставало вже не тимчасовим заходом, а частиною щоденної реальності — з примусовою працею, обмеженнями й повною залежністю від рішень держави.
Кінець війни, та не кінець інтернуванню
1918 рік поставив крапку в Першій світовій війні. Разом із підписанням перемир’я поступово почала згортатися і система інтернування. War Measures Act формально ще залишався чинним, але його застосування щодо інтернованих почали припиняти. Табори закривали, людей звільняли або переводили під менш жорсткий нагляд.
Однак для багатьох ця «свобода» була умовною. Частину інтернованих відпускали лише після обов’язкової реєстрації, деякі залишалися під контролем поліції ще певний час. Майно багатьох було втрачено або так і не повернуто повністю, а сам досвід інтернування став травмою, про яку довго не говорили публічно.
Щодо Монреаля, то адміністративний пункт приймання та реєстрації інтернованих на вулиці Saint-Antoine перестав виконувати цю функцію після завершення війни й повернувся до цивільного використання. Нині це вже звичайна міська будівля. Але історично це місце залишається важливою точкою пам’яті про те, як війна здатна змінити звичну реальність.
Джерела:
- https://www.biographi.ca/en/topics/topic-match-list.php?id=1442&utm_source
- https://www.internmentcanada.ca/map-of-internment-locations/list-of-internment-camps/beauport-quebec/
- https://www.revue-quartmonde.org/6028
- https://www.museedelaguerre.ca/expositions/etrangers-ennemis-linternement-au-canada-1914-1920
- https://tc2.ca/fr/products/les-raisons-de-linternement-des-ukrainiens-pendant-la-premiere-guerre-mondiale