Монреаль початку XX століття — місто контрастів, де стрімкий розвиток співіснував із глибокою соціальною вразливістю. І якщо сьогодні ми звикли вважати опіку над дітьми справою держави, то під час Першої світової війни ситуація мала зовсім іншу подобу: фактично переважна відповідальність за сиріт і знедолених лягла на церкву. Саме релігійні ордени, а не урядові структури, брали на себе роль притулку, вихователя і часто єдиного захисту для дітей, які залишалися без належної підтримки.
Перша світова війна лише загострила проблему. Зросла кількість дітей, які втратили батьків або опинилися за межею бідності, збільшилася й армія жебраків. Та навіть у цих умовах система не змінилася: церква залишалася головним опікуном, діючи в межах власних ресурсів і уявлень про мораль та порядок. Як саме це працювало, хто стояв за цією допомогою і якою ціною вона давалася — детальніше про це на montrealyes.com.
Католицька церква як система, а не просто віра
На початку XX століття в Монреалі не існувало державної системи опіки над дітьми в сучасному розумінні. Її місце фактично займала, у тому числі й католицька церква — не як символ, а як добре організована інституція, що виконувала функції соціальної служби.
Ключову роль відігравали жіночі релігійні ордени. Наприклад, Grey Nuns of Montreal керували лікарнями, притулками та сиротинцями, приймаючи дітей, які залишалися без опіки або жили в крайній бідності. Ще один впливовий орден — Sisters of Providence — так само опікувався сиротами, хворими, дітьми одиноких матерів.
Це були не поодинокі ініціативи, а ціла мережа закладів. Серед них — Hospice Sainte-Cunégonde, який поєднував функції притулку й сиротинця, та Hôpital de la Miséricorde, де допомагали жінкам і новонародженим, часто ще до того, як дитина формально ставала «сиротою». Такі установи були «багатопрофільними». Під одним дахом могли жити й діти, і літні люди, і хворі.
У ті часи поняття «сирота» було значно ширшим, ніж у наш час. Дитина могла мати живих батьків, але через бідність, хворобу або соціальний тиск опинялася в притулку.
Окрема історія — мовний і культурний поділ. Монреаль був містом двох світів: франкомовного католицького та англомовного, переважно протестантського. Франкомовні діти майже автоматично потрапляли в католицькі установи. Англомовні ж частіше опинялися в системі протестантських організацій, які діяли паралельно.
Паралельний світ протестантської опіки
Поруч із католицькою системою в Монреалі існувала інша — менш численна, але добре організована протестантська мережа допомоги. Вона обслуговувала передусім англомовне населення міста й діяла за схожою логікою: там, де держава не втручалася, громада брала відповідальність на себе.
Ключову роль тут відігравали не стільки чернечі ордени, як у католиків, скільки благодійні товариства й церковні комітети. Однією із центральних інституцій було Montreal Protestant Orphan Asylum — притулок для дітей із протестантських родин, який існував завдяки пожертвам і підтримці громади. Поруч діяли й інші організації, зокрема Ladies Benevolent Society of Montreal, що займалися допомогою бідним сім’ям і дітям.
Протестантська модель дещо відрізнялася за підходом. Якщо католицька система тяжіла до великих закритих установ, то тут частіше робили ставку на патронат, виховання в сімейному середовищі або підтримку родин, які опинилися в кризі. Але це не означало, що сиротинців не було — вони існували й так само були переповненими, особливо в роки війни.
Як і у випадку з католиками, війна лише підсилила навантаження. Зростала кількість дітей із сімей військових, збільшувалася бідність, і благодійні організації працювали на межі можливостей. Фінансування залишалося нестабільним, залежним від пожертв, а отже — і від економічної ситуації та настроїв у суспільстві.
Коли благодійності стало замало
Але не церквами єдиними відзначалася опіка за сиротами. На початку XX століття в Монреалі починає формуватися ще один підхід до дитячої бідності. Він був менш побожним, зате більш системним. Йдеться про так званий рух за добробут дітей — Child Welfare Movement, який об’єднав лікарів, педагогів, активістів і представників середнього класу. Це була спроба дати відповідь на питання: чому діти взагалі опиняються в таких умовах.
Важливо, що учасниками цього руху ставали ті, хто мав голос і ресурси. Це були жінки з благодійних товариств, міські реформатори, медики, які бачили наслідки бідності щодня. Вони не відмовлялися від допомоги сиротам, але дедалі частіше говорили про профілактику — про те, як не допустити, щоб дитина взагалі потрапила до притулку.
Одним з інструментів руху стали публічні заходи. Зокрема, велика виставка 1912 року — Montreal Child Welfare Exhibition 1912, на якій містянам показали інший бік урбаністичного розвитку, а саме дитячу смертність, антисанітарію, наслідки бідності.
Montreal Child Welfare Exhibition поступово просував ідею, яка на той момент звучала майже радикально — встановлювати стандарти має держава. Йшлося про базові речі: медичний нагляд, санітарні умови, захист дітей від експлуатації.
При цьому громадські організації не намагалися замінювати церковну систему — вони співіснували з нею, іноді співпрацюючи, іноді критикуючи. Фактично це була боротьба двох підходів: традиційного, заснованого на благодійності та моральному контролі, і нового, який вимагав правил, стандартів і відповідальності від держави.
У підсумку саме цей рух заклав основу змін, які стануть помітними вже пізніше. Але на момент Першої світової війни це була лише спроба змінити напрям — у місті, де допомога дітям усе ще трималася передусім на церкві та добрій волі небайдужих.
Ціна неконтрольованої системи опіки
На жаль, історія опіки не обійшлася без трагічних сторінок. І хоча один із найкричущіших скандалів — Duplessis Orphans — розгорнувся у Квебеку вже після Першої світової війни, в 1940–1950-х роках, саме тоді заклалися його основи: велика роль церковних інституцій, слабкий контроль і залежність від грошей.
Те, що починалося як релігійна місія, згодом призвело до однієї з найтемніших сторінок історії провінції. Тоді тисячі дітей — не лише сиріт, а й дітей бідних родин або одиноких матерів — масово передавалися до церковних установ. Частину цих дітей офіційно записували як психічно хворих, хоча вони такими не були. Чому? Бо психіатричні установи отримували більше державного фінансування, ніж сиротинці. У результаті:
- дитячі притулки формально «перетворювали» на лікарні;
- дітей переводили в психіатричні заклади;
- їх позбавляли нормальної освіти й часто піддавали насильству.
А умови виживання там були дуже важкі: жорстка дисципліна, примусова праця, ізоляція, у деяких випадках — фізичне і психологічне насильство. Це не були поодинокі випадки, а наслідок моделі, де церква контролювала систему, а держава фактично не втручалася, надаючи лише фінансування.
Сам скандал почали широко обговорювати лише у 1980–1990-х, коли постраждалі почали публічно говорити про пережите. Згодом уряд Квебеку визнав відповідальність і виплатив компенсації. Нині можна з упевненістю констатувати, що це була не «помилка системи», а логічний наслідок того, як ця система була побудована із самого початку.
Джерела:
- https://www.bac-lac.gc.ca/eng/discover/immigration/immigration-records/home-children-1869–1930/pages/home-children.aspx
- https://dejouerfatalite.uqam.ca/en/childhood/
- https://pier21.ca/research/immigration-history/polish-orphans
- https://thecjn.ca/news/montreal-exhibit-honours-orphaned-holocaust-survivors/
- https://www.histclo.com/essay/war/ww1/dc/dcw1-orph.html