Можливість користатись своїм правом брати участь у виборах у Канаді була в жінок ще в 1791 році. Що правда, це стосувалось не всіх, а декількох представниць прекрасної статі. Тоді Конституційний акт надав статус виборців кільком власникам нерухомості без розрізнення статі. Деякі жінки витлумачили цей конституційний висновок саме, як дозвіл голосувати. У ті часи вони були єдиними в Британській імперії, хто претендував на це право. Однак дух часу не сприяв правам жінок. У 1849 році, коли прем’єром Канади були Лафонтен та Болдуїн, це історичне непорозуміння було виправлено — жінкам офіційно заборонили голосувати. Більш детально про жінок на політичній арені Монреаля читайте на montrealyes.com.
До слова, стосовно цієї ситуації, то в 1892 році консервативний прем’єр-міністр Квебеку Шарль-Е. Буше де Бушервіль прийняв закон, згідно з яким на муніципальних і шкільних виборах незаміжні жінки, так само як жінки, які мають приватну власність, а також вдови, набували право голосу, але за умови, що вони не висуватимуть свої кандидатури.
Боротьба за виборче право
Відтак влада не залишила Квебекським жінкам вибору, окрім боротися за свої права виборчинь. У 1883 році в Канаді було засновано перше суфражистське Товариство виборчих прав жінок. Суфражистки були активні по всій країні. У 1916 році Манітоба стала першою провінцією, яка надала жінкам право голосу. Того ж року її приклад наслідували Саскачеван та Альберта.
У 1917 році до руху приєдналися Британська Колумбія та Онтаріо. Нова Шотландія, Нью-Брансвік та Острів Принца Едуарда надали право голосу жінкам у 1918, 1919 та 1922 роках відповідно. Ньюфаундленд і Лабрадор, який приєднався до Канади в 1949 році, надав жінкам право голосу в 1925 році.
Оскільки в провінції Квебек, справжній рух за право голосу жінок розпочався лише у XX столітті, то й результати цієї боротьби жінок стали помітні пізніше. У 1912 році Монреальська асоціація виборчого права, доклавши максимум зусиль, щоб забезпечити жінкам право голосу на федеральному рівні, таки отримало такий дозвіл. Це право було надано в 1918 році.
Право голосу на Федеральному рівні
До особливостей суфражистського руху у Квебеці можна віднести той факт, що він був переважно міським і здійснювався меншістю жінок, хоч вони й були авангардом свого часу. Так Провінційний комітет за жіноче виборче право був заснований у 1922 році. Англомовні та франкомовні активістки об’єднали зусилля заради однієї мети.
Спочатку співголовами групи були Марі Жерен-Лажуа та Вальтер Лайман, але в 1927 році група розкололася. Відтоді суфражистський рух очолили дві жінки, мова про Ідолу Сен-Жан, з Канадського альянсу за виборчі права жінок у Квебеку та Терезу Касґрен, з Провінційного комітету виборчого права
Окрім проведення компаній у рамках цих організацій, ці дві жінки долали бар’єри, входячи в активну політику й балотуючись, як кандидатки на федеральному рівні. За підтримки жінок робітничого класу Ідола Сен-Жан стала першою франкомовною жінкою Квебеку, яка балотувалася, як незалежна кандидатка від Ліберальної партії на федеральних виборах в окрузі Сен-Дені в 1930 році.
У 1942 році Тереза Касґрен балотувалася, як незалежна ліберальна кандидатка у федеральному окрузі Шарлевуа-Сагеней. Між 1942 і 1962 роками вона дев’ять разів зазнавала поразки на провінційних і федеральних виборах. При цьому пані Касґрен таки стала першою жінкою, яка очолила політичну партію у Квебеці, коли в 1951 році була обрана лідером провінційного крила Кооперативної федерації Співдружності.
Жінки на місцевих виборах
Протягом 1940-х років жінки Монреаля досить ґрунтовно вийшли на місцеву політичну сцену, як кандидатки. З кінця XIX століття право голосу мали лише дорослі доньки та вдови, що сплачують податки. Це право оскаржувалося, оскільки в 1902 році муніципальна рада намагалася позбавити його 4804 жінок-орендарок. Марі Лакост Жерен-Лажуа від імені Монреальської ради жінок звернулася до олдерменів із проханням скасувати це рішення.
Ба більше, в 1926 році делегація Монреальського жіночого клубу марно намагалася домогтися права голосу для заміжніх жінок. З цією ж метою за рік Ліга жінок-власниць нерухомості Монреаля та провінційний комітет із виборчого права звернулися з проханням про внесення змін до відповідного статуту.
Ідола Сен-Жан, президент Канадського альянсу за право голосу жінок у Квебеку, підтримала це прохання. Пізніше вона вимагала цього права для всіх дорослих громадян без виключення. Нарешті, на виборах 1934 року право голосу було поширене на заміжніх жінок, які володіли майном, а також на тих, хто одружився за режимом роздільного майна.
Як відомо, з 1919 року жінки Квебеку можуть брати участь у федеральних виборах, однак, лише в 1940 році вони отримали право голосу та право обиратись на виборні посади на провінційному рівні. І того ж таки року три жінки з Монреаля увійшли до складу міської ради. Кетлін Фішер, активна учасниця кількох асоціацій, стала першою жінкою, обраною до муніципальної ради. Її неодноразово переобирали представницею класу А.
Між 1940 і 1942 роками юристка Елізабет Монк була делегатом Громадянського комітету в раді. Зі свого боку, 27 грудня 1940 року мадам Люсі Брюно, добре відому в благодійних колах Монреаля, була покликана замінити радника класу А.
1957 рік став ще однією віхою для жінок у політичній історії Монреаля. Фактично, пані Есташ Летельє де Сен-жюст була обрана заступницею міського голови своїми колегами-чоловіками. Делегатка Ліги громадянського прогресу, вона була радницею з 1954 до 1960 року.
Перші результати боротьби
А загалом у період між 1940 та 1960 роками шість жінок обіймали посади міських радниць. Іншим жінкам Монреаля знадобилося ще майже п’ятнадцять років, щоб залишити свій слід на місцевій політичній сцені.
Відтак першою жінкою, обраною до монреальської ради, була Джессі Кетлін Фішер, яка обралась, якраз на виборах 1940 року. У той час, існувало три класи радників — перший клас A, який обирався власниками, другий клас B — обирався власниками та орендарями та третій, клас C — представниками організацій. Так от, пані Фішер була обрана шляхом акламації радницею класу А в 4-му окрузі, який охоплював Кот-де-Неж та частину центру міста. Ба більше, її переобрали в 1942, 1944, 1947 та 1950 роках.
А 2 червня 1947 року вона стала першою жінкою, яка, до всього ще й головувала на засіданні муніципальної ради. Жінка програла боротьбу у своєму окрузі на виборах 1954 року та залишила муніципальну політику. Крім неї ще три жінки працювали в муніципальній раді в період між 1940 і 1944 роками.
Елізабет Монк, одна з перших двох жінок, яку прийняли до колегії адвокатів у 1941 році. Беріл Труакс, радниця класу C Ліги громадянського прогресу, та Люсі Брюно, яку тоді називали мадам Теодюль Брюно. Вона стала першою франкомовною радницею, найбільш відомою своєю роботою з особами з інвалідністю впродовж періоду з 1926 до 1951 року.
Також слід зауважити, що якщо в період 1940 і 1960 років шість жінок були міськими радниками в Монреалі, то в період між 1960 і 1974 роками — жодної. Навесні того ж року було засновано нову партію для боротьби з громадянською партією мера Жана Драпо. Партія отримала не двозначну назву — Об’єднання громадян і громадянок Монреаля. Її президентом стала Леа Кузіно, перша жінка, яка очолила політичну партію в Канаді.
Джерела:
- http://www2.ville.montreal.qc.ca/archives/democratie/democratie_fr/expo/crises-reformes/femmes/index.shtm
- https://www.electionsquebec.qc.ca/comprendre/comprendre-le-vote/histoire-du-droit-de-vote-et-deligibilite-des-femmes-au-quebec/
- https://archivesdemontreal.com/2015/03/09/chronique-montrealite-no-30-les-femmes-et-la-politique-municipale/