У 1950-х роках у населення Монреалю суттєво підвищився інтерес до місцевої політики. Попри консервативні настрої, що панували в ту епоху, коли домінував прем’єр-міністр Квебеку Моріс Дюплессі, кілька ознак передвіщали певні трансформації, які мали відбутися в наступному десятилітті. У 1949 році, через двадцять вісім років після створення Виконавчого комітету в Монреалі, мер, нарешті, отримав право брати участь у його засіданнях. Цей крок заклав основу для формування муніципальних політичних партій.
Усе це, своєю чергою, призвело до того, що на муніципальну адміністрацію направили свої прискіпливі погляди місцеві журналісти. Так з’явилася серія репортажів, опублікованих щоденною газетою «Le Devoir», які пізніше зібрали в брошуру під назвою «Монреаль під пануванням злочинного світу», у якій адвокат Пакс Планте розкритикував роботу поліційної служби. Він навів кілька прикладів, того, як поліція брала участь у корупційних та низці незаконних дій. Детальніше читайте на montrealyes.com.
Початок розслідування
Ці новини отримали ефект вибуху бомби. Кілька місцевих громадських організацій закликали до ретельної перевірки відповідної служби. У підсумку представники тридцяти п’яти монреальських асоціацій, які представляли діловий, професійний та профспілковий світ, заснували Комітет громадської моралі, який, не просив, а вимагав, офіційного розслідування дій поліції. Про масштаб справи говорить об’єм офіційного запиту, він був зроблений на тисячу дев’яносто п’яти сторінках.
11 вересня 1950 року слідча комісія під головуванням судді Франсуа Керона відкрила свої слухання. Розслідування розглянуло поведінку поліціянтів протягом останнього десятиліття. Крім того, воно стосувалося кількох членів Виконавчого комітету. Звіт Керона, оприлюднений 8 жовтня 1954 року, містив майже п’ять тисяч звинувачень, у яких, головно, фігурувало близько шістдесяти поліціянтів.
Через свій масштаб, тривалість, суспільний інтерес, який воно викликало, та спричинені політичні потрясіння, які спричинила ця справа, розслідування Керона потрапило на перші шпальта газет з гучними заголовками.
Судове слухання справи
Слід зауважити, що судове розслідування, яке розпочалося на початку вересня 1950 року під головуванням судді Вищого суду Квебеку Франсуа Керона, не було першим, яке розглядало питання неоднозначного ставлення поліції до проституції та азартних ігор у Монреалі. У XX столітті мешканці Монреаля вже були свідками таких розслідувань — Кеннона в 1909 році, Кодерра в 1924 році та ще раз Кеннона в 1944 році.
Але нині масштаб справи був безпрецедентним. З вересня 1950 року до квітня 1953, через численні перерви, суд розглянув справи 63 обвинувачених. У ході судових впроваджень була залучена численна армія адвокатів, 373 свідки, відбулося 325 засідань. Загальна вартість судового процесу, оцінена в 500 тис. доларів США, а це була вельми значна сума на той час, яка значно перевищила вартість будь-якої подібної судової справи, розглянутої до цього.
Слухання відбувалися у 24 кімнаті старої будівлі суду на вулиці Нотр-Дам. При цьому розслідування дуже швидко набуло неймовірного розголосу, перетворившись на грандіозне публічне видовище, яке буквально захопило монреальців. Ті хто був ласий до сенсацій, особисто відвідував засідання суду, але, загалом, люди стежили за цією справою переважно завдяки газетам, які висвітлювали кожну сесію в найдрібніших подробицях.
А газета Le Devoir, яка одна з перших закликала до розслідування, зробила ці судові засідання своєю основною темою. Розслідувати справу взялись адвокати заявників, Пакс Планте та Жан Драпо. У міру того, як підсудні та свідки — поліціянти, повії, власники борделів, працівники або керівники гральних та букмекерських контор, злочинці та політики — давали свідчення по справі, викриття множилися, як гриби після дощу, виносячи на поверхню пікантні деталі.
День за днем розгорталася юридична сага, гідна трилера чи детективного фільму. Зачаровані мешканці повністю занурювалися в нічне життя Монреаля, і з подивом «розглядали» його справжнє обличчя серед білого дня. Чим далі просувалося розслідування, тим очевиднішим ставала лицемірність та дволикість влади.
Але без такого суспільного інтересу розслідування, ймовірно, не змогло б бути завершеним. Адже постійно чулися погрози судових позовів та розмови про брак коштів, оскільки прем’єр-міністр Дюплессі, який негативно ставився до розслідування, вважав, що уряд Квебеку не зобов’язаний покривати ці витрати.
Доходило до абсурду. До прикладу, в якийсь момент стенографістки оголосили страйк, вимагаючи сплатити їм гонорари. Комітет громадської моралі та газета «Le Devoir» оприлюднили їхні вимоги та звернулись до громадськості з проханням підтримати фінансування розслідування за допомогою невеликих пожертв. У цьому сенсі, як стверджують не байдужі люди, розслідування є демократичним проявом, що врівноважує опір та злу волю, як муніципальної, так і провінційної влади.
Суддівський вирок
У підсумку із 63 обвинувачених 58 були поліціянтами. Ба більше, серед них виявляються два директори служб, які керували, якраз у період, охоплений розслідуванням, тобто з 1940 до 1950 року. Мова про Фернана Дюфрена та Альбера Ланглуа. Однак, на думку публіки, яка слідкувала за цією справою, не працівники поліції були головними винуватцями, вони, вважали маси, були лише інструментами в руках політиків.
Саме останні налагодили зв’язок зі злочинним світом. Той факт, що останні п’ять обвинувачених були членами Виконавчого комітету Монреаля, включаючи Жозефа-Омера Асселіна, який безперервно очолював цей комітет, починаючи з 1940 року. Однак, на жаль, у розслідувачів не було іншого вибору, окрім як «повісити всіх собак» на поліцію, оскільки закон того часу вимагав конкретних звинувачень для обґрунтування проведення розслідування.
У підсумку розслідування справи Керона, хоч і не без труднощів, та продемонструвало існування широкомасштабної толерації поліцією проституції та азартних ігор протягом 1940-х років. Вердикт судді Керона був суворим, але справедливим та зваженим — близько двадцяти поліціянтів, включаючи двох директорів відділів, отримали засудження, були оштрафовані та визнані непридатними для того, щоб надалі обіймати муніципальні посади.
Крім того, суд виніс рішення на користь Пакса Планте щодо його несправедливого звільнення з поліції, але на роботі його не поновив. Суддя Керон також утримався від засудження політиків. Ймовірно, це було пов’язано, якраз із відсутністю достатніх доказів. Однак, у судовому рішенні в негативному світлі були згадані кілька членів Виконавчого комітету, що свідчило про їхню недобросовісність та неправдивість їхніх свідчень.
Покарання для політиків
Але таке рішення суду, аж ніяк не означало, що політикам усе зійшло з рук. Суддя Керон вирішив почекати слушного моменту для винесення рішення, і зробив це через півтора року після закінчення слухань і менш ніж за три тижні до муніципальних виборів у жовтні 1954 року.
Монреальські газети, зокрема, Le Devoir, скористалися цією нагодою, щоб заохотити електорат не обирати до влади членів тих політичних партій, які були підозрювані в корупції. Громадян спонукали провести масштабне «прибирання» серед представників місцевої влади. Їх закликали обирати «нових» людей до мерії, щоб відродити добре ім’я Монреаля.
Джерела:
- https://ici.radio-canada.ca/ohdio/premiere/emissions/aujourd-hui-l-histoire/segments/rattrapage/503931/commission-caron-vice-albert-langlois
- https://ville.montreal.qc.ca/memoiresdesmontrealais/lenquete-caron
- http://www2.ville.montreal.qc.ca/archives/democratie/democratie_fr/expo/crises-reformes/pegre/index.shtm