З 1840 року Монреаль починає поступово відновлювати свою автономію. Щоб задовольнити побажання громадян, генерал-губернатор лорд Сіденхем надав місту другу хартію, але, при цьому, призначив нове керівництво. Пітер Макгілл став мером, і рада тепер налічувала вісімнадцять радників. Водночас формувалася муніципальна система Квебеку. Завдяки низці законів та постанов, прийнятих між 1840 до 1870 років, усі парафії та кантони провінції по черзі стали муніципальними корпораціями. Дуже цьому посприяв відомий Даремський звіт. Більш детально про становлення виконавчої влади в мегаполісі читайте на montrealyes.com.
Відновлення автономії
Усе розпочалося 1838 року, коли британський уряд доручив лорду Дарему дослідити причини політичної кризи, яка, зрештою, призвела до повстання 1837–1838 років. У своєму звіті лорд Дарем зосередився на власному плані забезпечення колонії відповідальним урядом та асиміляції франкоканадців. Він запропонував створити муніципальні інституції, які б надавали громадянам можливості регулювання різних аспектів свого життя. Слід зауважити, що для ліберала Дарема — це була основа демократичного життя та організації будь-якої громади.
У цьому контексті Монреалю вдається відновити свою автономію. Відтак друга видана хартія визначала надані їй повноваження. У місті тоді проживало близько сорока тисяч мешканців, воно було поділене на шість виборчих округів. У 1846 році ці округи були реорганізовані й створено дев’ять виборчих округів.
За новими правилами платники податків могли обирати трьох радників від кожного округу. Хоча призначення мера належало Муніципальній раді, радники обирали з-поміж себе шістьох членів олдерменів, які брали на себе управління муніципальними службами.
Як зрозуміло, ці послідовні перегляди статуту в 1874, 1889 та 1899 роках свідчать про прискорене розширення міста. Крім того, вони визначають обов’язки муніципалітету. У 1874 році місто отримало офіційну урядову структуру. Посаду радника скасували. Відтепер комітети олдерменів керували муніципальними послугами, а саме фінансами, дорогами, питним водопостачанням, охороною здоров’я, ринками, поліцією, пожежною та освітлювальною службами, парками та переходами, а також спалюванням відходів.
Перед впровадженням, зміни були внесені до хартії. Їх мав схвалити Квебек. Тому що, хоча Монреаль і мав право на самоврядування, відповідно до Закону про Британську Північну Америку, який заснував Канаду в 1867 році, провінція теж мала право регулювати діяльність міст на своїй території. Відповідно, Монреаль фактично мав лише ті повноваження, які йому делегували законодавчі збори провінції.
І слід зауважити, що в ХІХ столітті такий спосіб роботи цілком влаштовував муніципалітети. Згідно з ліберальними концепціями того часу, держава могла втручатися лише в межах того, що є необхідним. Однак у XX столітті Квебек почав частіше втручався в справи територій. Дороги, робота та здоров’я — це ті сфери, які підлягалися контролю з боку провінції. Мало того, провінцією були створені нові структури, щоб регулювати функціонування міських установ.
Вибір форми правління
Але вже навесні 1921 року населення знову закликали обрати іншу форму правління. Альтернатива була наступна — або Монреалем керує обмежена рада, що складається із семи-дев’яти олдерменів, обраних місцевими виборцями. Або зберігаються вибори олдерменів в округах, але функції виконавчої влади здійснював адміністративний комітет. Майже половина виборців, а це більш як сімдесят тисяч платників податків, узяли участь у голосуванні. 63% з них підтримали другу пропозицію.
Поява Виконавчого комітету підтвердила принцип розподілу влади, започаткований ще на початку століття. Відтепер саме йому належала підготовка та управління бюджетом, який спершу затверджувала міська рада. Крім того, будь-яка пропозиція повинна була спочатку отримати його схвалення.
Цей новий орган, складався з п’яти членів ради, призначених муніципальною радою. При цьому Виконком певним чином обмежував повноваження мера, оскільки останній не міг бути присутнім на його засіданнях. У підсумку так був започаткований орган, де насправді здійснювалося управління містом.
До того ж змінений статут визнав започаткування районів, що суперечило побажанням реформаторів. Він поділяв місто на тридцять п’ять районів, кожен із яких обирав представника до Муніципальної ради на дворічний термін.
У 1930 році Монреаль переживав економічну кризу. У пошуках роботи безробітні сотнями йшли до ратуші. Тут намагалися допомогти бідним сім’ям, які перебували в повному відчаї, надаючи їм одяг та їжу. У зв’язку з кризою до 1933 року муніципалітет був зобов’язаний безпосередньо допомагати 30% свого населення. Джерел доходу для цього йому явно не вистачало. Відтак йому доводилося брати велику кількість позик.
Фінансова криза
У той час Монреаль бере на себе значну частину наявних соціальних послуг, але фінансових можливостей для цього в нього немає. Відтак криза тільки підкреслила дисбаланс між масштабом проблем, з якими стикається Монреаль, та обмеженими засобами, які він має для їх вирішення.
Муніципальні фінанси перебували, так само в критичному стані й в 1940 роках. Дефіцит бюджету зростав, а банки відмовлялися видавати нові кредити. У цій ситуації уряд провінції повертається до роботи, взявши Монреаль під свою опіку. Вдруге за трохи більше ніж двадцять років муніципалітет мегаполіса втратив свою автономію. Протягом чотирьох років велась робота над покращенням фінансового становища міста та відновленням його репутації серед банківських установ.
Але вся ця робота шкодила демократичним принципам. У 1940 році уряд провінції нав’язав Монреалю такий політичний режим, який був пронизаний корпоративістським духом. Відтепер Муніципальна рада об’єднувала дев’яносто дев’ять радників, розділених на три категорії:
- радники класу А, обрані власниками;
- класу B, обрані спільно власниками та орендарями;
- делегати класу C, призначені тринадцятьма асоціаціями та організаціями Монреаля.
Відтепер місто було поділене на одинадцять виборчих округів, кожен із яких обирав шістьох муніципальних радників. Згодом кожен клас призначав двох представників для формування Виконавчого комітету. Складність такої системи управляння перешкоджала участі у виборах, яка різко падає. На виборах 1940 та 1942 років спостерігався повний роздрай. У тих виборах проголосували, відповідно, лише 30% і 22% монреальців.
Каміллієн Гауд
Проте, уже в 1944 році явка різко зросла. Мова йшла вже про 47% виборців, які прийшли проголосувати. Однією з причин є повернення в політику колишнього мера Каміллієна Гауда. Слід зазначити, що в 1940 році політик зробив драматичний жест, відкрито виступивши проти військового призову, запровадженого федеральним урядом. Згідно із Законом про воєнні заходи його було заарештовано 5 серпня федеральною поліцією. Гауд був інтернований протягом чотирьох років у військовому таборі Петавава в Онтаріо, а потім чоловіка перевели до Фредеріктона, у Нью-Брансвіку.
Таким чином у серпні 1944 року мешканці Монреаля тепло відсвяткували його повернення. Переобраний мером 11 грудня, Каміллієн Гауд обіймав цю посаду до 1954 року.
Джерела:
- http://www2.ville.montreal.qc.ca/archives/democratie/democratie_fr/expo/crises-reformes/seconde-tutelle/index.shtm
- http://www2.ville.montreal.qc.ca/archives/democratie/democratie_fr/expo/crises-reformes/annees-trente/index.shtm
- http://www2.ville.montreal.qc.ca/archives/democratie/democratie_fr/expo/crises-reformes/regime-corporatiste/index.shtm