Монреаль, метрополія Квебеку, була заснована Полем де Шомдеєм де Мезонневом у 1642 році. Однак його історія як політичної одиниці набагато сучасніша, оскільки лише в 1832 році місто отримало автономію. Відтоді, починаючи із Жака Віже до Жеральда Трамбле, ще сорок одна особа послідовно займала мерське місце в ратуші. З 1833 року, дати перших муніципальних виборів і до нині Монреаль розвивався за семи різних режимів. Ці трансформації не могли не призвести до розширення повноважень органів місцевого самоврядування, а, отже, до більш справедливого розподілу влади. Більш детально читайте на montrealyes.com.
Про місцеве самоврядування
У 1874 році відбулося створення комітетів олдерменів, це дозволило обраним посадовцям прийняти більш організовану форму правління. Створення Бюро комісарів на початку XX століття призвело до першого розподілу повноважень, які до того часу були прерогативою муніципальної ради. У 1921 році був заснований Виконавчий комітет, який лише підтвердив неминучість процесу. А в 1962 році було прийнято рішення, яке дало міському голові право обирати членів виконавчої влади, що забезпечило згуртованість Виконкому та сприяло стабільності муніципального управління.
Загалом поступова демократизація місцевого політичного життя просліджується в основі всієї історії Монреаля. До прикладу, ще в 1833 році право голосу мали лише чоловіки-землевласники. А в 1860 році до них доєдналися орендарі, що сплачують податки, за що й отримали цей привілей. Наприкінці ХІХ століття голосувати могли дорослі дочки та вдови, які були власницями майна. Нарешті, в 1970 році в Монреалі було досягнуто загального виборчого права — усі дорослі громадяни могли брати участь у виборах.
Упродовж багатьох років політична практика та виборчі звичаї весь час змінювались. Своєю чергою, вони сприяли руху за демократизацію, який розпочався понад сто п’ятдесят років тому.
Відомо, що візуалізація історії демократії в Монреалі, починаючи з 1830 року й до наших днів, має два основні компоненти — віртуальну виставку, присвячену головним моментам історії інституцій та політичного життя Монреаля, а також освітній захід «Учні громадян». На ньому дітям, починаючи з початкової школи, розповідають про етапи створення демократичного міста, самоврядування тощо, для того, щоб ті змалечку знали й розуміли, що таке демократія.
Виставка поділена на сім основних періодів та представляє текстові та іконографічні документи, що ілюструють та інформують про еволюцію муніципалітету та його демократичний процес. Є і розділ присвячений міським головам мегаполіса — «Мери Монреаля».
Тут можна знайти короткі біографії та деякі текстові або іконографічні документи, що зображують тих людей, які очолювали місто, а саме сорок одного мера. А в розділі «Дізнатися більше» наведено результати виборів з 1833 року до наших днів, список членів муніципальної ради з 1833 до 1978 року, а також склад комітетів та комісій з 1840 до 1970 року.
Якщо говорити про освітній захід «Учні громадян», то він надає інформацію та документи, необхідні для планування заходів, що проводяться під час уроку, включаючи інформацію про організацію муніципальних виборів, а також відвідування Історичного центру, Архівного відділу міста Монреаль та мерії.
Пожежа в парламенті Монреаля
Окремо слід розповісти про пожежу в головному осередку демократії й місцевого самоврядування — парламенті Монреаля. Як відомо, він згорів вщент. Усе відбулося в 1837 та 1838 роках, після кількох років напруженості між англо-протестантською меншиною Нижньої Канади та її франко-католицькою більшістю.
Франкоканадці повстали у відповідь на відмову британської корони надати Нижній Канаді відповідальний місцевий уряд. Невдовзі після цього у Верхній Канаді, сучасному Онтаріо, відбулися повстання проти правління привілейованої знаті. Повстання були жорстоко придушені, а дві провінції Канади були об’єднані, отримавши назву Об’єднана Канада. Монреаль став столицею новоутворення.
Але збройні зіткнення та репресії завдали значної шкоди мешканцям. Щоб компенсувати збитки жителям англійської Канади, у парламенті Монреаля було прийнято кілька необхідних для цього законів. Подібні закони пізніше були прийняті для компенсацій франкоканадцям. Це, своєю чергою, розлютило багатьох громадян Великої Британії, які сприйняли ці виплати, як винагороду за нелояльність.
У підсумку, коли 25 квітня 1849 року закон був схвалений генерал-губернатором лордом Елгіном, цей гнів трансформувався в насильство. Невдоволені британці напали на губернатора, потім бунтівники зібралися на Марсовому полі, увійшли до парламенту та підпалили його. Саме через пожежу столицю перенесли спочатку до Торонто, а потім, в 1857 році, до Оттави.
Монреаль реформаторський
Але, навіть такий інцидент, як спалення парламенту Монреаля, не зміг повернути його зі шляху демократії та всебічних реформ у цьому напрямку. І мова не лише, про часи становлення муніципальної влади та покращення її роботи на благо громади. До прикладу, наприкінці 1990-х років уряд Квебеку оголосив про початок масштабної реформи місцевих інституцій.
Саме тоді виник широкий консенсус щодо того, що реорганізацію міського життя та управління основними громадськими мережами слід продумати та впровадити на рівні метрополії, зберігаючи при цьому муніципалітети для місцевого управління. Але все пішло не так, як передбачав цей очікуваний план.
Заскочивши зненацька всіх фахівців із міського розвитку, включно з представниками панівної партії, уряд провінції наприкінці 2000 року ухвалив закон, який передбачав об’єднання муніципалітетів у головних містах провінції. У цьому контексті міський регіон Монреаля, який із самого початку був основною метою реформи, був розділений на три блоки з новим містом на його центральному острові, що об’єднало всі так звані «приміські» муніципалітети.
А в листопаді 2001 року, через рік, протягом якого «перехідний комітет» готував ґрунт на оперативному рівні, мешканцям острова було запропоновано обрати шляхом прямого загального голосування єдиного мера, який мав замінити тих 28, що працювали на цій посаді.
Маючи громадську раду із 74 членів та децентралізовану організацію у 27 районах, причому, включаючи 9 у колишньому центрі міста, команда більшості за одну ніч опинилася на чолі надпотужної інституції, головною місією якої була ретельна реструктуризація всіх муніципальних послуг у міській місцевості.
Цей справжній політичний розрив спричинив два роки виняткових публічних змагань у Монреалі та Квебеці. У ЗМІ точилися дискусії, відбувалися демонстрації, велись галузеві переговори, правові суперечки, політичні зіткнення тощо.
Нічого про Монреаль, без Монреалю
Уряд провінції завжди прагнув враховувати особливий вимір Монреаля на соціальному, мовному та етнічному рівнях. Відтак об’єднання 27 муніципалітетів фактично супроводжувалося інтенсивною переговорною діяльністю з місцевими елітами щодо делікатних питань міської організації.
Загалом питання керованості Монреаля, безумовно, є питанням організаційної ефективності та державного управління. Воно явно було переосмислене протягом реформи рішеннями, зумовленими політичною культурою, характерною для обраних посадовців та економічних лідерів міста Монреаль. Адже кожен мегаполіс має власні правила політичного панування.
Джерела: