Канадська політична та виборча система базується на політичних групах, кожна з яких представляє виборцям свою програму та кандидатів. Ця партійна система з’явилася в Канаді в ХІХ столітті. Політичні партії реєструються в Elections Canada та відіграють певну роль у парламентському процесі, якщо мають достатню кількість представників у Палаті громад або Сенаті. Про одну з найстаріших партій у Канаді, Квебеці та Монреалі читайте на montrealyes.com.
Перші лідери партії
Так, саме the Quebec Liberal Party є найстарішою в країні. Так сталося, що перших її трьох лідерів не обирали на з’їзді партії. Члени фракції висунули кандидатів на посади, а це були Олександр Маккензі, Едвард Блейк та Вілфрід Лор’є. Причому, якщо останній був обраний лідером партії спочатку членами фракції в 1887 році, то пізніше, на з’їзді, що відбувся в Оттаві в червні 1893 року, його делегати, затвердили Лор’є на цій посаді шляхом вотуму довіри.
До слова, рівно так само як Лор’є, Майкл Ігнатьєв був затверджений лідером Ліберальної партії на національному з’їзді, що відбувся у Ванкувері 2 травня 2009 року. Делегати проголосували за це абсолютною більшістю — 97% віддали йому свої голоси. Що стосується Квебеку, то в провінції наразі існує 19 політичних партій, і тут теж the Quebec Liberal Party є найстарішою. Вона керувала Квебеком майже століття з 1867 року. Але перед тим на політичному небосхилі Квебеку загалом, та Монреалю зокрема, точились неабиякі баталії.
Луї-Жозеф Папіно, лідер Канадської партії, яка згодом, 1826 року, стала Патріотичною, з 1815 року, стояв біля джерел «червоної» партії після руйнівного та жахливо-трагічного провалу повстань 1837–38 років, а потім Акту про об’єднання 1840 року, який з’єднав Онтаріо та Квебек у єдине політичне утворення.
На самому початку помірковані патріоти приєдналися до Партії реформ Луї-Іпполіта Лафонтена. Він був великим захисником французької мови в парламенті Об’єднаної Канади. У той самий час радикали підтримували Антуана-Еме Доріона, лідера «червоних». Останній, зокрема, брав участь у 1849 році в радикальному відділенні Ліберальної партії, яке відокремившись, об’єдналося з англомовною буржуазією Монреаля та відверто виступало за приєднання до Сполучених Штатів. Причиною такої позиції називали необхідність розірвати колоніальні зв’язки, незалежно, як до того ставився б Лондон.
Об’єднання лібералів
До того ж Доріон рішуче виступав проти проєкту Канадської федерації 1864 року, вважаючи його пасткою, за допомогою якої, відбувалося подальше поневолення франкоканадців. Близькі до республіканських ідей Папіно, натхненні мислителями епохи Просвітництва, ці демократичні ліберали в той час набули собі репутацію «сепаратистів», відтак їх так і називали.
Та ситуація змінилася, після того, як канадські парламентарі отримали відповідальний уряд у 1848 році, а через рік згорів парламент Монреаля, тоді були втрачені архіви Нової Франції. Відсутність альтернатив підштовхнула радикалів, ліберальну групу та інших «червоних» до остаточного об’єднання в 1867 році з Ліберальною партією Анрі-Гюстава Жолі де Лотбін’єра.
Однак, лише після приходу Оноре Мерсьє Ліберальна партія, прийшла до влади. Зрозумівши, що в партії існує розкол на лібералів, вони ж «червоні» та консерваторів — «сині», він закликав припинити братовбивчу боротьбу й об’єднатися. А поворотним моментом в об’єднанні, якого багато хто прагнув протягом 15 років, стало скандальне повішення лідера метисів Луї Ріеля 16 листопада 1885 року, яке поклало край усім мріям про розвиток франко-канадської нації в центральній і західній Канаді.
Історія Луї Ріеля
Луї Ріеля повісили за державну зраду у в’язниці Реджайни. Його визнали винним після судового розгляду, що проходив із 28 липня по 1 серпня. Після суворого вироку Макдональда, Ріель став символом гноблення англоканадців. Проте цей вирок викликав гнів франкомовних людей по всій країні. У 1884–1885 роках Ріель очолював Північно-Західне Повстання метисів проти зазіхань канадських поселенців на їхні землі на території сучасних Саскачевані та Альберта.
У 1992 році канадський парламент визнав Луїса Ріеля засновником провінції Манітоба через резолюцію Палати громад, підтверджуючи його унікальну та історичну роль та його внесок у створення Конфедерації. У 2023 році уряд Манітоби ухвалив закон, яким офіційно оголосив Ріеля першим призначеним прем’єр-міністром провінції.
Та повернемось до Оноре Мерсьє. Окрім захисту прав франкоканадців, боротьби з неписьменністю та сприяння колонізації та індустріалізації для запобігання масовому вигнанню робітників, йому вдалося примирити духовенство з Ліберальною партією. Це було не так просто, адже партію надмірно демонізували протягом майже півстоліття.
Відомо, що ще зовсім недавно, в 1864 році, Папа Пій IX опублікував програму, яка засуджувала так звані сучасні помилки, такі, як секуляризм, антиклерикалізм, свободу думки, соціалізм, а також і лібералізм. До слова, ще бувши в опозиції Мерсьє захищав обов’язкову державну освіту. Та прийшовши до влади, він відмовився від усіх своїх реформаторських проєктів.
Крім того, папа Римський Лев XIII назвав його «графом Пфальцським». Це почесна відзнака Ватикану, що стала свідченням того, що Ліберальна партія більше не становила небезпеки для католицької церкви. Оноре Мерсьє також був визнаний одним із найвидатніших ораторів свого часу.
На жаль, федеральна влада, яка була переважно англомовною, вирішила повалити прем’єр-міністра через, нібито розкрадання коштів під час будівництва залізниці Baie des Chaleurs. Дискредитований, двічі притягнутий до суду, він був виправданий з усіх висунутих проти нього звинувачень, але ця битва виснажила його та повністю зруйнувала морально. Оноре Мерсьє помер через два роки, в 1894 році.
Партія на початку XX століття
Проте провінційні вибори 1897 року продовжили мандат при владі Ліберальної партії, на чолі якої стояв Фелікс-Габріель Маршан. Він таки зробив спробу відділити церкву від освіти, намагаючись створити, що правда, безрезультатно через вперту відмову церквних функціонерів, перше Міністерство освіти. Ці спроби тривали аж до 1936 року, тобто сорок років поспіль. На той час the Quebec Liberal Party була філією the Liberal Party of Canada, а лідером цієї політичної сили був якраз Вілфрід Лор’є.
Так сталося, що Фелікс-Габріель Маршан пробув на посаді всього лише один термін, після чого його змінив Наполеон Парент. Це була людина набагато менш амбітна. Після цього протягом найближчих п’ятнадцяти років, починаючи з 1905 до 1920 лідером the Quebec Liberal Party став прем’єр-міністр Ломер Гуен. Він так само як і його наступник Луї-Олександр Ташеро, який змінив Гуена в 1920 і пробув на керівній посаді до 1936 року, аж ніяк не належали до реформаторів та до реформістської школи партії.
Ба більше вони не передбачили жодної серйозної реформи, особливо що стосується системи освіти. Таким чином, завдяки таким байдужим та недалекоглядним діям, панування церкви над освітою у Квебеці та Монреалі було забезпечено щонайменше ще на більш ніж 30 років. З іншого боку, в 1910 році, завдяки партії, був прийнятий закон про підвищення мінімального трудового віку до 16 років, а це заслуговує на схвалення.
Джерела:
- https://ici.radio-canada.ca/ohdio/premiere/emissions/le-6-a-9/segments/entrevue/207811/histoire-proces-justice-juridique-jugement-politique-canada
- https://zonecampus.ca/je-me-souviens-au-pouvoir-citoyens-les-veritables-origines-du-parti-liberal-du-quebec-partie-1/
- https://bdp.parl.ca/sites/ParlInfo/default/fr_CA/Partis/Profil?partyId=4831