8 травня 1945 року союзники оголосили про перемогу над фашистськими військами. Іншими словами, був оголошений День Перемоги в Другій світовій війні на європейському континенті. Для всього людства, так само як і для монреальців це був довгоочікуваний день. Відтак мешканці мегаполіса вийшли на вулиці, щоб відсвяткувати перемогу.
Протягом майже п’яти з половиною років Другої світової війни понад мільйон канадців служили в Північній Атлантиці, Італії, Гонконзі, Нідерландах, Франції та Німеччині. Кожен одинадцятий канадець брав участь у війні, а загалом загинуло понад 40 тис. осіб. Це була довга та кривава війна. Про святкування перемоги в мегаполісі читайте на montrealyes.com.
День перемоги для канадців
Одразу слід зауважити, що канадці брали участь у всіх театрах військових дій під час Другої світової війни, але більшість воювала в Європі та Північній Атлантиці. Відтак про тих, хто воював в Азії говорять, пишуть і загалом приділяють увагу значно менше.
Однак відомо, що на Далекому Сході, починаючи з 1939 року, і до самого кінця війни воювали близько 10 тис. канадців. Після капітуляції Німеччини розглядалося питання про перекидання не потрібних на той момент у Європі військ в Азію. Але цим планам не судилося збутися, оскільки 6 та 9 серпня американські атомні удари по Хіросімі та Нагасакі призвели до завершення війни в цьому регіоні.
Імператор Хірохіто оголосив про капітуляцію Японії союзникам у радіозверненні 15 серпня. Формальне завершення відбулося 2 вересня, коли було підписано Акт про капітуляцію. Відтак канадцям загалом, та монреальцям зокрема було що святкувати.
Уже 8 травня новина про капітуляцію Німеччини стала офіційною, саме в цей день були оголошені державні свята на честь дня перемоги. Так само повідомлялося, що на другий день люди святкували перемогу ще запекліше.
А коли поширилася новина про капітуляцію Японії, то, як і в день Перемоги, канадці висипали зі своїх офісів та домівок, щоб святкувати цю подію на вулицях. Міста з великою китайською громадою, такі, як Монреаль та Ванкувер, були ще більше занурені у святкування, враховуючи, що значна частина Китаю була окупована Японією ще до війни.
Пізніше ці громади проводили власні паради, щоб відзначити закінчення війни та вшанувати тих, хто не мав можливості повернутися додому та відсвяткувати це зі своїми близькими. До слова Прем’єр-міністр Маккензі Кінг у той час перебував у Сан-Франциско. Він був на установчій конференції Організації Об’єднаних Націй. Але 8-го травня він виступив із радіозверненням, у якому закликав радіти перемозі.
Святкування студентів
Не менш грандіозними та масштабними були урочистості в Монреалі. 8 травня 1945 року іспити наприкінці семестру в Université McGill були перервані спонтанними святкуваннями, які розпочалися о 9 ранку після офіційного оголошення про закінчення війни в Європі.
Великі групи студентів та викладачів почали гуляння в Alma mater, після чого вирушили на вулицю Сен-Катрін, щоби приєднатися до величезної кількості монреальців, які спонтанно зібралися на площі Філліпс, площі Домініон та перетині вулиць Піл і Сен-Катрін. Це був колосальний вибух позитивних емоцій, який призвів, у підсумку, до грандіозного вуличного святкування, а разом із ним і неабиякого полегшення у суспільстві.
Адже, як відомо, війна суттєво вплинула на виш. Хоча кількість студентів протягом усього конфлікту залишалася більш-менш стабільною, на рівні дещо більше ніж 3000, звичайний ритм і погляди на життя в кампусі суттєво змінилися. І це зовсім не дивно, адже до вимог воєнного часу адаптувалося все місто.
Відтак закінчення конфлікту принесло велике полегшення, хоча університет зіткнувся з новими викликами. Фінансові труднощі під час Великої депресії, а потім зосередження всієї уваги та зусиль на пріоритетах воєнного часу, призвели до занепаду кампусу. Будівлі, аудиторії, бібліотеки та обладнання потребували термінового ремонту, оновлення та розширення.
Цю проблему було визнано, і кампанія зі збору коштів, яку, до слова, розпочали ще в 1943 році, поновилася. Було зібрано 7 мільйонів доларів на всі необхідні роботи. Водночас у відповідь на зміну економічних та соціальних вимог, мали бути додані нові навчальні програми.
Більш нагальною проблемою було те, що кількість учнів до 1946 року збільшилася більш ніж удвічі, оскільки фронтовики, що повернулися, скористалися федеральною освітньою програмою Хартії ветеранів. Для розв’язання проблеми напливу нових студентів знадобилися тимчасові приміщення. Саме так був створений коледж Доусона в Сен-Жані, він з’явився швидко та ефективно, як допоміжний кампус, розпочавши роботу у вересні 1945 року.
Гуляння на вулицях
У Монреалі основним місцем святкування закінчення війни стала вулиця Сен-Катрін. The Gazette писала про радість монреальців, а особливо автомобілістів, зазначаючи, що ті тисли на клаксони і їхали вулицями зигзагами. У той самий час пішоходи, які заполонили вулицю, намагалися зачепитися за «запаски» автівок, лягали на капоти, чіплялися за крила, кришки радіатора, супроводжуючи автомобіль і вітаючи водіїв. Радість була шалена.
Давненько вулиця Сен-Катрін не була такою переповненою. І всі ці люди, що насолоджувалися весняним сонцем, святкували не перемогу в Кубку Стенлі, а тріумф союзників над нацистською Німеччиною.
Хоча офіційно війна закінчилася лише у вересні, впевненість в останніх днях цього виснажливого протистояння була настільки сильною, що наповнила монреальців безмежною радістю. Як і більшість мешканців Заходу, вони ледве вийшли з безпрецедентної економічної кризи, а тепер ще й пережили шість років війни. Дехто з місцевих гордо демонстрував британський прапор «Юніон Джек».
До слова, саме під цим прапором офіційно воювали канадські солдати в Другій світовій війні. Хоча Канада мала право вести власну дипломатичну політику ще з 1931 року, прихильність до Великої Британії залишалася досить сильною, особливо в англомовній спільноті, яка була зосереджена в західній частині Монреаля. А наступні роки ознаменувалися процвітанням та модернізацією, потім відбулася «Тиха революція», яка змінила вигляд вулиць, міста та всієї провінції.
У гордій уніформі
Але нині на вулиці Сен-Катрін зібрались майже всі монреальці, не залежно від того, якою мовою вони воліють говорити, у що вірять і в що одягнені. До прикладу, були ті, хто був одягнений в уніформу, яка виділяла цих людей із натовпу. Не всі могли визначити їхнє військове звання, але вид збройних сил, у якому вони служили ідентифікувався легко. Формена куртку та картуз підказували, що це офіцери Королівських канадських повітряних сил. На грудях вони носили особливі значки — лавровий вінок із крильцем. Ці ознаки вказували на те, що це повітряний стрілець або бомбер.
Так само легко можна було ідентифікувати на святкуванні за стрункою статурою та вирізом горловини у светрі, яка надавала, за сучасними тенденціями, жіночного вигляду, молодих моряків Королівського канадського флоту. Адже було немислимо, щоб жінка носила таку форму в ті часи. Для жінок у війську обов’язковою була сорочка на ґудзиках та краватка. Однак ВМС можуть сміливо записати собі в актив інше досягнення часів війни — вони були першим видом збройних сил Канади, який прийняв жінок на службу. Відомо, що до кінця війни їх було близько 6000.
Джерела: