У 1914 році Велика Британія вступила у війну з Німеччиною, привівши із собою Канаду та інші британські домініони. Це стало можливим після того, як остання починає військові дії проти Франції та вторгається до Бельгії. Перша світова війна почалася по-справжньому. Як сприйняли цей конфлікт у Канаді, як монреальці, які пішли на фронт, чи залишилися вдома, пережили цю жахливу трагедію читайте на montrealyes.com.
Ейфорійний початок
Отже, починаючи із серпня 1914 року Велика Британія офіційно перебувала в стані війни з Німеччиною. У Канаді реакція на цю страшну подію була дуже сильною і натхненною. Французькі резервісти, яких справи та доля розкидала по всій країні, терміново були відкликані. Чоловіки почали з’їжджатися до Монреаля, щоби після недовгих зборів їхати у Європу. Міська адміністрація зібрала всіх у притулку Мерлінг, який був ще новим закладом, що офіційно відкрив свої двері лише на початку 1914 року. Ці резервісти, вважай, були одними з перших призовників, серед них були в основному державні службовці безпосередньо з Монреалю, але були й ті, хто приїхав із сусідніх муніципалітетів.
Перших призовників, які відправлялися у Європу, зауважте не в туристичні мандри, проводжали з ентузіазмом та натхненням. Кількість проводжаючих була досить велика, при цьому тогочасний мер Медерік Мартін вивісив на ратуші британський Юніон Джек та французький триколор, демонструючи підтримку воюючий Франції та Великій Британії.
Та слід сказати, що так урочисто, або, навіть святково на війну проводжали монреальців перший і останній раз. Інші проводи відбувались у більш скритній атмосфері й, далеко, не так помпезно. Уся річ у тому, що стала очевидною загроза німецьких підводних човнів принаймні її, якщо не боялися, то воліли бути до неї готовими. Відтак у такі дні з’являлися вартові, які перекривали доступ до причалів місцевого порту.
А ще на початку війни до федерального уряду надходило достатньо захопливих пропозицій їхати на війну від служб з різних корпусів канадського ополчення. Або такий випадок — в Монреалі міністр міліції та оборони Сем Ґ’юг дозволяє мобілізацію двох піхотних батальйонів, але надалі ентузіазму у монреальців поменшало.
Настрої франкофонів
Вступ у війну почав викликати багато занепокоєння та спротиву. Особливо ця напасть торкнулася франкофонів, націоналістично налаштована частина яких дедалі більше виступала проти участі Канади в конфлікті. Настрій націоналістично налаштованої франкомовної молоді зводився до того, що вони не мають йти воювати на боці ворожої їм Великої Британії. У зв’язку із цим рекрутські вечори, які організовували просто неба з фанфарами та промовами, інколи викликали не по доброму бурхливий прийом, а молоді націоналісти словесно нападали на вербувальників.
Ба більше іноді навіть ставалися бійки, між протиборчими сторонами, досить часто це відбувалося на Марсовому полі. Загалом було помітно, як між франкомовними та англомовними монреальцями зростала напруженість. Масла у вогонь додавав і той факт, що зазвичай англомовні офіцери не дуже добре ставились до франкомовних підлеглих та новобранців. Причиною цього слугувало не знання англійської мови одними, і французької іншими. Це своєю чергою призводило до того, що франкомовні не розуміли команд офіцерів.
З часом виявилося, що ця Велика війна є жахливою і смертоносною. Потреба в людях зростала. У Монреалі знову почали формувати нові підрозділи, наприклад, 73-й і 87-й піхотні батальйони. Стіни будинків Монреаля були обклеєні плакатами про набір волонтерів, які обираються з-поміж безробітних і знедолених із притулку Мерлінг. Показова історія журналіста-націоналіста і відомого монреальського письменника Олівара Асселіна, який на початку був категорично проти участі Канади в Першій світовій війні. Та втрати, яких зазнала Франція, змусили чоловіка не лише змінити свою думку, а й записатись добровольцем на цю війну.
Монреальські історії війни
Ба більше, Олівар Асселін став одним з ініціаторів створення франко-канадського піхотного батальйону в Монреалі. Це міністр Г’юз запропонував йому сформувати новий франко-канадський піхотний батальйон. Це мав бути 163-й підрозділ, який прозвали «Волосаті ніжки» і в якому сам Асселін став майором і другим заступником командира, доручивши командування підполковнику Анрі Дезрозьє, досвідченому військовому, який повернувся з фронту. Мало того, на додаток до 163-го батальйону був сформований ще один — 206, командувати яким взявся підполковник Паньуело.
У травні 1916 року 163-й батальйон вирушив на Бермудські острови для проходження вишколу. Потім його перекинули до Англії, де британське командування його розформувало і включило в інші підрозділи англосаксонських військ. Того потребувала військова необхідність, та слід зауважити, що така доля очікувала більшість франко-канадських батальйонів того часу.
Олівара Асселіна на його прохання включили в знаменитий 22-й піхотний батальйон, єдиний франкомовний канадський підрозділ, який воював у Франції на передовій. Олівар пішов, навіть на пониження у військовому званні, ставши лейтенантом. Потім він брав участь у наступі на Вімі-Рідж і отримав спеціальну відзнаку за хоробрість. Йому вдалося вивести своїх людей із небезпечної позиції, коли вони були затиснуті під сильним вогнем ворога. У травні 1917 року він був госпіталізований, страждаючи окопною лихоманкою, а потім його відправили назад до Англії. У 1918 році приписаний до 87-го піхотного батальйону, Олівар брав участь у звільненні прикордонних сіл у Франції та Бельгії.
Ще одна історія тієї війни про монреальця доктора Г. С. Біркетта. На початку війни він був деканом медичного факультету Університету Макгілла. Доктор запропонував заснувати госпіталь, для якого персонал мав би надати його медичний факультет. Незабаром був створений канадський загальний шпиталь № 3 при університеті Макгілла, до якої увійшли 10 офіцерів, 34 медсестри та 86 солдатів.
Шпиталь Університету Макгілла № 3 був переведений у Данн-Кам’єр у Франції, де він мав 700 койкомісць. Там приймали поранених, що під час суворої зими було не простим завданням. Потім заклад перевели до Булоні, тим часом він уже став 8-м канадським загальним шпиталем, він розташувався в місті Сен-Клу, на іподромі, де 17 березня 1915 року прийняв перших поранених.
Невтішні підсумки страшної війни
Як тільки була оголошена війна, британське адміралтейство взяло під свій контроль усі канадські тихоокеанські кораблі. У той час багато кораблів, що перетинали Атлантику, змінювали своє призначення, їх реквізуються для транспортування військ або для інших військових цілей. Країни-союзники купували все більше й більше, і незабаром реквізовані кораблі невпинно пливли з порту Монреаля до Європи. Вони перевозили продовольство, одяг і взуття, до яких додавали військову продукцію.
Але в підсумку Монреаль втратив свій статус мегаполіса Канади. Його роль комерційного посередника між Канадою та Великобританією стала не вигідною. Адже через війну Великобританія поступово втрачає своє місце провідної економічної держави світу на користь Сполучених Штатів. Відповідно Монреаль більше не може користуватися перевагами свого стратегічного розташування та лишається без свого впливу на користь інших канадських міст, таких, як Торонто.
Джерела:
- https://archivesdemontreal.com/2014/08/25/chronique-montreal-et-la-grande-guerre-no1-leffort-humain/
- https://archivesdemontreal.com/2014/09/03/chronique-montreal-et-la-grande-guerre-le-front-conte-par-olivar-asselin-a-son-jeune-fils-2e-dune-serie-de-6/
- https://archivesdemontreal.com/2014/09/17/chronique-montreal-et-la-grande-guerre-leffort-industriel-4e-dune-serie-de-6/