Серед усіх під’їзних шляхів до Північної Америки річка Святого Лаврентія, безсумнівно, є тим, який дозволяє один із найглибших проривів у глиб країни. Тому не дивно, що під час Другої світової війни канадська влада розробила детальний план, який передбачав найкращі способи протидії ворожим загрозам і забезпечення безперервності судноплавства по цій річці. Як відомо, у 1942 році відбулась, так звана, битва на річці святого Лаврентія. Навіть якщо не вдаватись у подробиці перипетій цієї битви, то важливо зазначити, що, особливо в 1942 році й, меншою мірою, в 1944 році, 15 німецьких підводних човнів курсували в районі Святого Лаврентія. Причому німецькі підводки заходили, як в затоку, так і в гирло річки. Вісім з них торпедували двадцять одне торгове судно і п’ять військових кораблів, у тому числі чотири канадських і один американський. На цьому тлі посилювалась можливість висадки німецьких шпигунів і диверсантів. Про те, як пильні громадяни допомогли знешкодити одного з таких гостей у 1942 році читайте на montrealyes.com.
Військова ситуація на річці Св. Лаврентія
Отже, основні зіткнення відбулися влітку та восени 1942 року. Часто прибережне населення безпорадно спостерігало, як корвети вистежували німецькі підводні човни, кидаючи глибинні бомби.
Протягом усього навігаційного сезону 1942 року ситуація була вельми не простою. Німецькі підводні човни досить вільно почувалися в районі річки Святого Лаврентія. Ще більшої тривоги ситуації додавало те, що навіть всюди суща преса не могла інформувати населення про те, що і як робиться, для захисту від німців, тому, що інформацією міг скористатись ворог. І навіть, якщо газети, зі свого боку, як могли, таки повідомляли про торпедування, цензура швидко закликала всіх причетних до порядку, накладаючі заборону на таку інформацію. У підсумку місцеве населення залишилося єдиним свідком торпедних атак на торгові чи військові судна.
Відтак наприкінці 1942 року поінформовані люди в основному пам’ятали одне — в канадських водах панують німецькі підводні човни. Ця думка опанувала голови населення й була дуже поширена, хоча все більше і більше фактів та джерел свідчили на той час, що вона була хибною. Використовуючи різні технічні засоби, які були в їхньому розпорядженні, канадські офіцери дуже часто атакували та контратакували, щоб запобігти подальшим торпедуванням. Сьогодні відомо, що німецькі екіпажі знали, що на них полювали, і що з наближенням навігаційного сезону їм було все важче здійснювати свої атаки.
Агент Лангбейн
Однак рішення закрити «Святого Лаврентія» для трансатлантичних кораблів восени 1942 року змусило багатьох канадців повірити, що їхня країна не може ефективно боротися з німецькими підводними човнами. Насправді цей крок був вимушеним, і мав зовсім іншу причину, але на той момент, для пересічного канадця, він був пов’язаний з поразкою на цій ділянці. Суть закриття була в тому, що на той час на півночі Африки проводилась операція «Смолоскип», там висаджувались війська і для цього були потрібні судна, багато суден. У Канади, на жаль на той час, не було флоту, який дозволяв би, як охороняти річку, так і брати участь у заморських операціях.
Однак чутки мали свій ефект. Відтак канадський уряд мав заспокоїти населення. Тому військове керівництво провело низку планових нарад, спрямованих на покращення захисту річки Св. Лаврентія.
Загалом літо 1942 року дуже відрізнялося від усього, що Канада переживала за понад сто років. Адже уперше після війни 1812 року ворог увійшов у канадські води. Німецькі підводні човни нещадно атакували кораблі під час битви за річку. Але ці атаки підводних човнів були не єдиними місіями Німеччини тут. Принаймні двічі Абвер, військова розвідувальна служба нацистської Німеччини, віддавав наказ підійти досить близько до берегів Канади, щоб дозволити висадити на узбережжя таємних агенті чи диверсантів.
Німеччина не гаяла часу на підготовку цих шпигунів. Вона намагалася знайти чоловіків, здатних адаптуватися до канадського життя, не викликаючи підозр. Першим таким агентом був М. А. Лангбейн. Чоловік з 1928 до 1932 року жив у Канаді, працював в Альберті та Манітобі. Підводці U-213 було наказано висадити його на схід від Сент-Джона та скориставшись можливістю спробувати потопити корабель. Вранці 14 травня 1942 року Лангбейн висадився на березі річки Салмон, у Нью-Брансвіку.
План який не здійснився
План був простий: при висадці він був вдягнений у форму військово-морського флоту Німеччини, щоб, якщо його схоплять, з ним поводились як з військовополоненим. У нього були канадські та американські гроші, а також передавач. Опинившись на березі, він заховав свою матроську форму разом із передавачем і попрямував до Сент-Мартінса. Потім мав потрапити до Сент-Джона, Монктона та Монреаля, а зрештою осісти в Оттаві.
Чоловік зупинявся в Grand Hôtel, який часто відвідували багато державних службовців і політиків. Як не дивно, але Лангбейн, очевидно, не збирав жодної розвідувальної інформації під час своєї місії. Здається, він скористався можливістю втекти з нацистської Німеччини. Точно невідомо, скільки часу він пробув у Grand Hôtel, але до кінця 1944 року у нього не залишилося ні грошей, ні варіантів. Тому він здався канадській владі. Офіцери RCMP сумнівалися в його розповіді: навіщо німецькому шпигуну приїхати до Канади, не шпигуючи там? Проте він показав їм, де закопав форму та передавач. Чиновники з’ясували, що дійсно ніяких дій Лангбейном не проводилось, і він провів решту війни в таборі для інтернованих.
Шпигун Яновський
Другий німецький шпигун виявився так само знешкодженим, але з інших причин. Вернер фон Яновський прибув до Канади на борту U-518. Фон Яновський мав якомога швидше дістатися до Монреаля. Як і Лангбейн, він кілька років жив у Канаді, іммігрувавши в 1930 році, але незадовго до війни повернувся до Німеччини. Його подорож до Канади була набагато довшою, ніж подорож Лангбейна: Яновський провів на борту підводного човна 44 дні, він страждав від «підводного смороду», викликаного вологістю та дизелем у підводних човнах.
Чоловік висадився в Бає-де-Шалер, вранці 9 листопада 1942 року, маючи в кишені близько 5000 канадських доларів у старих купюрах. Він швидко перевдягнувся і, як і Лангбейн, заховав свій матроський мундир. Однак фон Яновський не забував навіщо він сюди приплив, він зберіг свій передавач. Дочекавшись коли почне світати направився в готель у місті, де зареєструвався під іменем Вільям Брентон. Він попередив персонал, що не залишиться надовго, що він лише для того, щоб перекусити та прийняти ванну.
Але короткий час його перебування в готелі, його запах, його старі квитки та його одяг, однак, викликали підозри працівників і власників. Яновський також розповів, що прибув до міста автобусом, хоча перший автобус прибув лише в обід того дня. Коли він вийшов з готелю, щоб сісти на поїзд до станції Монреаль, син менеджера готелю повідомив поліцію. Після прибуття поліціянтів, шпигун Яновський швидко здався і показав, де він закопав свій мундир, сподіваючись потрапити у полон. RCMP безрезультатно намагався зробити з нього подвійного агента. Яновського відправили до Британії, де він провів решту війни в таборі для інтернованих.