Наслідуючи приклад кількох франко-канадських та англомовних купців, Дені Віже захопився політикою, і з 1796 до 1800 року він представляв графство Монреаль-Схід у палаті зборів Нижньої Канади. Деніс-Бенджамін Віже належав до родини, яка відіграла важливу соціальну та політичну роль. Відтак, більш докладно про монреальського політика ХІХ століття читайте на montrealyes.com.
Навчання та вибір життєвого шляху
У Віже була не велика родина. Він мав лише одну сестру, яка померла маючи 40 років у 1820 році, не залишивши целібату. Він міг би піти по стопах батька і зробити кар’єру дрібного підприємця. Його батько був будівельним підрядником, виробляв поташ, який відправляв до Англії.
Але через свою матір він був двоюрідним братом Жака Віже, який стане першим мером Монреаля і Луї-Мішелем Віже, юристом та одним із засновників Banque du Peuple. Ці зв’язки вплинули на подальшу долю хлопчика, якого в 1782 році відправили до сульпіціанців для навчання в середній школі. Він досить легко закінчив навчання в Монреальському коледжі й згодом обрав професію юриста. 9 березня 1799 року його прийняли як адвоката, до того часу він не лише вивчив право, але й заразився вірусом політики.
Віже — серйозний, інтелектуальний, ідеалістичний, сором’язливий молодий юрист. Хоча його чомусь вважали нудним і незграбним. У 1808 році він одружився з Марі-Амабле Фортьє, якій на той час було 30 років і вона була донькою П’єра Фортьє, колишнього торговця хутром і лордом. Коли його мати померла в 1823 році, Дені Віже успадкував сімейне багатство, яке включало 5 будинків і 47 акрів землі у Фобурі Сен-Луї. Відтоді ім’я Віже фігурує в списку найбільших землевласників міста Монреаль.
На той час Віже був молодим юристом, який мав смак до різноманітних ідей і теорій, він відчував гостру потребу передавати їх у письмовій формі. До того ж молодий чоловік був вельми амбітним. Він не лише купував книжки – наприкінці життя його бібліотека налічувала понад 3000 томів – він також був завзятим читачем. Певно, що він не міг би повністю реалізувати себе, просто ведучи життя заможної та культурної людини.
Дуже рано в інтелектуальній діяльності Віже домінував інтерес до політичних питань. Його перші тексти, опубліковані в Montreal Gazette, тодішній франкомовній газеті, датуються 1792 роком. Чоловік публікується та співпрацює з численними газетами. До того ж надає їм фінансову підтримку.
Інтерес до політики
Віже не чекав моменту професійного успіху та успіху в бізнесі, щоб зайнятися активною політикою. Спочатку у 1804 році він марно намагався бути обраним депутатом, але не здався і через чотири роки, таки був обраний у Західному окрузі Монреаля, увійшовши до Асамблеї одночасно зі своїм двоюрідним братом Луї-Жозефом Папіно. Тоді Віже розпочав довгу політичну кар’єру, яка завершилася лише в 1858 році. Він був частиною першого набору професійних політиків.
Дені Віже відчував, що франко-канадській нації загрожують дії англомовних торговців та американська імміграція, і що ці обставини, як і військова напруженість, ще більше підкреслюють роль метрополії та британських установ як захисних структур франко-канадського громадянства. Ці заклади, на його думку, сприяли розквіту франко-канадської культури, доля якої пов’язана зі збереженням Ancien Régime і просуванням франкомовних еліт.
Коли почалася війна 1812 року, Віже, як і весь середній клас, франкомовна та англомовна еліти, брав участь у русі національної та імперської солідарності, який виступав проти американського загарбника. Призначений лейтенантом міліції в 1803 році, Віже отримав звання капітана під час війни 1812 року. Пізніше, отримавши звання майора, він звільнився з міліції в 1824 році за станом здоров’я.
Канадська партія, до якої приєднується Віже, мала центр прийняття рішень у Квебеку. Відтак становлення канадської партії ускладнювалося квебексько-монреальським суперництвом. Віже належав до групи монреальських політиків, які не тільки страждали від переваги Квебеку, але й оскаржували надмірно екстремістські тенденції Бедара та його оточення.
Опозиційний рух Віжері
Та після 1815 року вплив монреальської фракції канадської партії, одним із головних лідерів якої був Віже, постійно зростав. Віже був одним з найвидатніших лідерів, прихильники навіть дали опозиційному руху назву Віжері. У жовтні 1822 року він допоміг доктору Джоселін Уоллер запустити журнал Canadian Spectator, який мав би спрямовувати опозицію, а 7 жовтня виголосив антипрофспілкову промову на Марсовому полі, яка розпалила його аудиторію.
У серпні 1829 року Дені Віже приймає пропозицію стати членом Законодавчої ради. Він почав в ній працювати в січні 1831 року, але ненадовго. Віже лише встиг перемогти в ораторській дуелі Джона Річардсона, який виступав проти обрання муніципальних чиновників народом. Його образи проти абсолютної влади принесли Віже прізвисько Марата і Робесп’єра в англійській пресі.
28 лютого 1831 року Дені Віже був призначений агентом палати в Англії. 13 червня чоловік був в Лондоні, де приєднався до Франсуа-Ксав’є Гарно як секретар. Він повернувся до Канади 1 листопада, якраз у розпал виборчої кампанії. Теплого прийому, який він отримав від захопленого Монреальського натовпу, було недостатньо, щоб приховати від його очей провал його місії.
Попри свої 60 років і невдачі в Лондоні, Віже не йде на пенсію. Можливо, його захопив стан ейфорії після великої перемоги на виборах 1834 року. Протистояння між британським урядом і Патріотичною партією набуло набагато більш фундаментального характеру. Серед войовничих патріотів все більше поширювалася ідея незалежності, здобутої революційним шляхом.
Революційний настрій
Прийняття британським парламентом у березні 1837 році Резолюцій Рассела, які дозволяли губернатору використовувати державні кошти без згоди Асамблеї та категорично відмовлялися від реформ, яких вимагала Патріотична партія, змусило лідерів патріотичного руху здійснити стратегію революційного типу.
Неможливо, щоб Віже не брав участі у всіх цих дискусіях і не брав так чи інакше участі у всіх рішеннях. Він був надто близький до вищого керівництва партії, центрального та постійного комітету, щоб ці операції залишилися поза його увагою. Він є одним із тих, хто скликає асамблею Сен-Лорана, що відбулася 15 травня 1837 року. Але загалом Віже, можливо, через свій вік та з інших причин, стоїть, як і деякі інші, у тіні й від усього цього він не менш скомпрометований.
Роль Віже в подальших революційних подіях залишається в основному неясною. Єдине свідчення, яке є справді чітким, це свідчення абата Етьєна Шартьє, який засуджує зраду директорів Народного банку, а відповідно й Віже, який мав з ними близькі стосунки. Він звинувачує їх, зокрема, в тому, що вони в останній момент відмовилися фінансувати повстання.
Смерть дружини, яка померла від холери 22 липня 1854 року засмутила Віже і затьмарила його старість. Останнім публічним жестом політика була участь у фінансуванні Ордену, газети, заснованої Сиріллом Буше та Джозефом Роялем. Можливо, цим жестом він хотів підкреслити значення, яке протягом усього свого життя надавав пресі як інструменту освіти та пропаганди. Віже помер 13 лютого 1861 року у віці 86 років. Він залишив свою бібліотеку семінарії Сен-Гіасінт.